Микола Супліченко

Микола Петрович Супліченко народився в 1940 році, 1 квітня, в селищі Слов’яносербськ Луганської області.
Ось як поет розповідає про себе: «Мати – селянка. Яким був батько, бухгалтер по професії, знаю з розповідей бабусі і мами. Людиною він був веселою і майстром на всі руки. Пропав він безвісти на війні.
Селище Слов’яносербськ Луганської області, де я народився, стоїть на високому березі стариці (старого русла Сіверського Дінця). Йому більше 300 років. Як кажуть історики, це був форпост від набігів ногайців. А названий він так пізніше, коли туди поселяли сербів, які тікали від татарської неволі.
Дитинство повоєнне, сирітське, голодним не було, так як у нас була годувальниця-корова, і всі ми – бабуся, мама, сестра і я – працювали цілими днями. У кожного були свої обов’язки, які чітко виконувалися. У школу ходив із задоволенням. Вчився добре.
До шостого класу в школу до морозів ходив босоніж. Іноді зі школи поверталися по снігу. З яскравих спогадів дитинства: в молодших класах саморобні зошити з газет.
Влітку встигали й роботу зробити, і відпочити. Великою радістю було для нас виходжувати диких голубів і шпаченят, що випали з гнізда. «Найкрутішим» делікатесом в дитинстві була макуха, особливо з-під американського преса. Вона була дуже твердою, розбивалася молотком на шматки, які довго танули в роті, як льодяники. Потім з’явилися цукерки-подушечки. Про цукерки в обгортках тільки мріяли. І все одно, дитинство – це величезна брила щастя. Дякую бабусі і мамі.
У сьомому класі в школу провели електрику. Це було свято. Клас наш був дружний. Важкі завдання з математики вирішували всім селищем, бігали один до одного перевіряти відповіді, невирішених завдань ніколи не було.
Після школи закінчив технічне  училище й працював на Луганському тепловозобудівному заводі токарем-розточувальником. Відслужив три роки в Радянській Армії, в ракетних військах.
З 1964 року живу в Краматорську. Закінчив вечірнє відділення Краматорського індустріального інституту. Деякий час працював на дослідному заводі “НІІПТМаш”. Пройшов трудовий шлях від токаря-розточувальника до провідного інженера-конструктора конструкторського бюро Старокраматорського машинобудівного заводу (СКМЗ). Допрацював до пенсії і до розвалу СРСР.
Вірші люблю і любив завжди, скільки себе пам’ятаю. Писати почав випадково. Одного разу на роботі, на столі одного зі співробітників, побачив томик віршів Тамари Дятліковой. Прочитав. Хороші вірші!
Спробував щось написати сам. Прийшов до літературного об’єднання до М. О. Рибалка. Вчився, мучився, кидав… Але, видно, це справа заразна. Пишу.

Ось уже понад сорок років поруч зі мною жінка, яку, не знаю за що, люблю. Виховали сина й двох онуків. Люблю країну, в якій живу. Напевно, щасливий».

Зараз Микола Петрович на заслуженому відпочинку. Є членом краматорського міського літературного об’єднання ім. М. Рибалка, під редакцією якого вийшов його перший вірш. Певний час Микола Петрович був заступником голови краматорського ЛітО – Наталїї Малєєвої-Власової.
Друкувався в газетах «Машиностроитель» (СКМЗ), «За технический прогресс» (НКМЗ) і в «Краматорской правде». Видав віршовані збірки: «На опушке …» (2005 р.); “Эхо” та «Серебром любуется осока» (2006 р.); “Неуёмное солнце: жизнь Алины Остафийчук” (2017 р.); “Случилась жизнь” (2019 р.). Друкувався в колективних збірниках: “Превратности судьбы”, “Многоцветье имен”, “Світ слова”, “Мой город – мое вдохновенье”, “Я часто вспоминаю о войне”, “Судьбою посланное слово”, “Лине слово над Тором” та ін.
Микола Супліченко – поет багатогранний, він пише як ліричні, так і патріотичні вірші, у його доробку є й філософські поезії та соціального спрямування, які, крім друкованих збірок, Микола Петрович публікує також в інтернет-спільноті “Стихи.ру”. Книга “Неуёмное солнце: жизнь Алины Остафийчук” присвячена відомій краматорській поетесі, яка рано пішла з життя, і з родиною якої Миколу Петровича пов’язують довготривалі дружні стосунки.

Але найбільше йому вдаються дитячі вірші. Саме їм присвячена збірка “На опушке…”. Поезії для дітей – добрі, чисті, з тонким гумором. Багато з них Микола Петрович присвятив своїм онукам.

Микола  Супліченко – активна й творча людина: співає в міському хорі,а ще має неабияке творче хобі, захоплюється коренепластикою. Під час походів до лісу він часто знаходить гілки та коріння химерної форми, обробляє їх вдома, відсікаючи все зайве, і створює чудернацькі й химерні образи, схожі на різних тварин та казкових героїв. Можливо, саме під час цієї копіткої й захопливої роботи, народжуються й інші образи, які потім складаються в голові поета у римовані рядки?..

1 квітня 2020 року Миколі Петровичу Супліченку виповнилося 80 років. Зичимо йому здоров’я й творчої наснаги ще на довгі літа!

Поетична сторінка

Миколи Супліченка

в мережі “Інтернет”

Здійснити більш глибше знайомство з творчістю Миколи Супліченка можна на його поетичній сторінці в мережі “Інтернет”. Тут можна знайти його переклади поезій інших авторів, а також ще не опубліковані в друкованих виданнях твори, п’ятдесят дев’ять з яких присвячені Аліні Остафійчук.

Супличенко Н. П. Неуемное солнце: жизнь Алины Остафийчук  / Николай Супличенко. – Краматорск: Печатний двор, 2017. – 115 с.: ил.

Супличенко, Н. П. Серебром любуется осока : Сборник стихов / Николай Супличенко. – Краматорск: АПП, 2006. – 84 с. 

Супличенко Н. П. Эхо : Стихи / Николай Супличенко. – Краматорск, 2006. – 92 с.