Микола Рибалко

14 лютого 2022 р. виповнилося 100 років від дня народження легендарного краматорського поета, офіцера-фронтовика, лауреата Державної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка, почесного громадянина міста Краматорська – Миколи Олександровича Рибалка, який близько 40 років очолював краматорське літературне об’єднання.



Микола Олександрович Рибалко народився 14 лютого 1922 року на Донеччині – в селі Орєхово-Василівка Миньківської сільської ради Бахмутського району, а у листопаді 1931 року сім’я Рибалко переїхала до Краматорська, який став для Миколи рідним містом.

Початкову освіту майбутній поет розпочав здобувати у Миньківській школі – тут провчився перших три роки.

Батько, Олександр Андрійович, до переїзду в Краматорськ працював постачальником, а мама, Марфа Кузьмівна, вела домашнє господарство й виховувала трьох дітей: старшого сина Олексія (у роки війни пропав безвісти), середнього – Миколу, й молодшу доньку – Олександру.

У Краматорську родина поселилися в Старому місті, і малий Микола пішов навчатися в середню школу №1.

Уже в шкільні роки він пробує писати вірші. Вагому роль у літературному розвитку Миколи Рибалка відіграла вчителька російської мови та літератури К. Ф. Гоппе. Катерина Федорівна не тільки майстерно викладала свій предмет, але й із знанням справи керувала роботою літературного гуртка, який почав відвідувати Микола. Залюблений у художнє слово, він був активним учасником літературних вечорів і конкурсів.

З дитячих літ і на все життя Краматорськ став Миколі Рибалку рідним містом.

У 1940 році Рибалко закінчив СШ № 1 і розпочав трудову біографію на новобудові. водночас вступивши на заочне відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету. На вступному іспиті з української мови та літератури твір на тему «Радянські льотчики – горді соколи країни соціалізму» він написав віршами й отримав оцінку «відмінно».

Подальші плани Миколи Рибалка перекреслила війна. Успішно склавши екстерном іспити за другий курс, Микола подав заяву до військкомату, мріючи попасти на фронт. Але новобранця спочатку направили в Барнаульське військово-мінометне училище, де майже цілий рік курсант навчався на прискорених курсах.

У червні 1942 року молодший лейтенант Микола Рибалко прийняв перший бій під Воронежем, під час якого отримав перше поранення і першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки.

Свій бойовий шлях молодий офіцер починав комбатом третьої протитанкової батареї 248-го  артполку, під командуванням командира полку – Олександра Васильовича Чапаєва, сина відомого героя громадянської війни Василя Івановича Чапаєва. Зі своїм командиром Микола Рибалко підтримував зв’язок і після війни: листувалися, перші свої книги з дарчими написами наш земляк надсилав О.В.Чапаєву, а той, в свою чергу, якось провідав бойового побратима у Краматорську.

Батарея, якою командував лейтенант Микола Рибалко, брала участь у знаменитій танковій битві на Курській дузі, в самому її пеклі – під Прохорівкою. А потім військова доля повела його фронтовими дорогами у складі 38-ї армії Першого Українського фронту по рідній українській землі – від Сумщини до Львова. Довелося відчути і розпач в моменти відступу радянських частин, і радість визволення від ворога наших міст і сіл.

“Белый свет со мной играет
в жмурки,
Мне не светят звезды с высоты.
Говорит мне ласково дочурка:
“Посмотри, какие здесь цветы!”
Знать, она еще не понимает,
Что вернулся я с войны слепой.
“Посмотри же, - снова умоляет, -
Это жёлтый или голубой?”
Я склонился над дочуркой ниже
И подумал, трогая цветы:
“Я давно уже цветов не вижу,
Чтобы их всегда видала ты.”

Микола Рибалко "Цветы"

Читає Микола Рибалко

М.Рибалко: життєвий і творчий шлях

Я жил в такие времена…

Особливо важкими були бої за Київ, коли батареї Миколи Рибалка треба було під шаленим ворожим вогнем переправитися через Дніпро, закріпитися на Букринському плацдармі і протриматися три доби. Було це у жовтні 1943 року. Саме тоді із повідомлень Радінформбюро Микола Рибалко дізнався про звільнення його рідного міста Краматорська й усього Донбасу. За форсування Дніпра його було нагороджено орденом Червоного Прапора, за бій на Курській дузі – орденом Червоної Зірки.

У рідкі хвилини затишшя бойовий офіцер олівцем записував поетичні рядки, які час від часу з’являлися в голові – поетичний хист, проявлений ще в школі, не пропадав, нагадував про себе.

На Полтавщині, у містечку Яготин, де частина, в якій служив М.Рибалко, стояла деякий час, молодий офіцер познайомився з дівчиною Ніною. Недовгі зустрічі, відчуття кохання – і військові вирушили далі, звільняти від ворога нові території. Обмінялися адресами в надії листуватися, а потім, після війни, обов’язково зустрітися.

І знову бої. Протитанкова батарея, якою командував капітан Рибалко, громила ворожі укріплення, знищувала дзоти, підпалювала німецькі танки. Уже перейшли кордони України – рідні землі звільнені. Недалеко перемога. Але 27лютого у битві на Одерському плацдармі, недалеко від містечка Розенгруд, він отримав третє, найважче поранення. Близько місяця він знаходився в госпіталі, але лікарі так і не змогли повернути бойовому капітанові зір – для нього назавжди зникло світло. Тоді йому було лише 23 роки.


Микола Рибалко з дружиною – Ніною Василівною

Тепло зустріли у Краматорську фронтовика рідні, не покинула його у важкі хвилини й кохана дівчина-полтавчанка Ніна. Нелегко було незрячому Миколі Рибалку знайти своє місце в житті. Хотілося щось конкретне робити для себе, для людей, але  йому було в декілька разів важче від інших – війна забрала у нього зір. І все ж фронтовик не здавався. Він вирішив продовжити навчання, перерване війною, і закінчив філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Саме цей вистражданий диплом був його першою перемогою у боротьбі з інвалідністю.

Багато займався самоосвітою: не відривався від радіо – він жив проблемами країни, цікавився справами земляків-донбасівців; дружина читала й перечитувала йому твори класиків української та російської літератури, робила огляд газет. А Микола Рибалко, відчувши новий потяг до поезії, намагався віднайти секрети поетичної майстерності у творах класиків, студіював основи літературознавства, основну увагу звертав на питання віршування. Він відчував, як треба багато знати, щоб самому уміти вільно володіти словом.

Перші поетичні доробки поета-фронтовика з’явилися у газеті «Краматорская правда» 19 липня 1952 року. Згодом вірші Миколи Рибалка друкують обласні газети «Социалистический Донбасс», «Радянська Донеччина», «Комсомолец Донбасса». Його поетичними доробками цікавляться всеукраїнські газети, журнал «Донбас». На перших порах не все вдавалося. Були періоди розчарування. Доводилося шліфувати кожне слово, виправляти, переписувати…

Великим щастям для поета стало народження доньки Валентини. Ось вона вже підросла, бере тата за руку, і вони прогулюються весняним Краматорськом. А ось вона у дідусевому дворі милується літніми квітами, що й стало поштовхом для Миколи Рибалка до написання вірша «Цветы», який прославив нашого земляка на всю країну. Спочатку вірш був надрукований в газеті «Краматорская правда», а потім колишній співробітник цієї газети Михайло Трейдуб, потай від усіх, у тому числі й від автора, надіслав цього вірша до «Литературної газети». 5 жовтня 1954 року «Цветы» були надруковані з анотацією про долю їх автора. Понад п’ятдесят листів надійшло тоді з багатьох місць Радянського Союзу у тихий будиночок на околиці Краматорська, де жив автор. Листи були схвильовані, підбадьорливі. З того часу, в якій би аудиторії не виступав Микола Рибалко, його просили прочитати вірш «Цветы» – він, дійсно, став хрестоматійним.

Згодом вірші Миколи Рибалка все частіше й частіше з’являються на сторінках міської газети “Краматорская правда”, в обласних газетах, у «Літературній Україні», в журналі “Донбас” та в інших періодичних виданнях. А ветеран починає працювати у газеті «Краматорская правда», спочатку позаштатним кореспондентом, а з 1958 року – штатним літературним працівником.

У 1956 році вийшла з друку невелика поетична збірка під назвою “Под солнцем Родины”. Це була перша його книга і перша перемога, до якої наш земляк йшов більше десяти років. У 26-и віршах збірочки поет розповідав про військову доблесть і мужність, піднімав важливі моральні проблеми.

Членський квиток члена Союзу письменників СРСР М.Рибалка

У 1958 році з’явилася друга збірка, що мала назву “Глазами сердца”. У березні місяці цього ж року краматорського поета приймають до Спілки письменників СРСР. Одна за одною виходять нові його книги: “Солдатская слава” (1959), ”Светлое не меркнет” (1960), “Память о солнце” (1961), “Цветы и порох” (1963), “Незабудки на кургане” (1975), “Миг атаки” (1978), “Разговор с жизнью” (1987), “Избранное” (1992) та інші. А всього за сорок років творчої діяльності поет видав 25 книг. Микола Рибалко є автором близько десятка пісень: “Я жил в такие времена…” (стала лауреатом Всесоюзного телеконкурсу “Пісня року-75”), “Запоминайте их”, “Неизвестный солдат” та інших.


Книги Миколи Рибалка в фондах бібліотеки


Микола Рибалко по праву став не тільки лідером поетів міста, але й визнаним керівником літературного об’єднання при газеті «Краматорская правда». Це керівництво тривало 40 років – з 1954 по 1994-й.

Літературне об’єднання, яким довгі роки керував М.Рибалко, виховало немало талановитих людей. Він завжди щиро радів кожному новому віршу чи оповіданню членів літоб’єднання. Заняття проводилися регулярно, щочетверга. У пекучих баталіях відшліфовувався кожний рядок нового твору (а їх за чергою читали всі), вироблялося розуміння призначення поезії, підхоплювалося нове в письменницькому світі. Головною рисою членів Краматорського літоб’єднання була висока вимогливість один до одного, до своїх творів. Вагомий внесок до літературного життя Краматорська зробили члени літоб’єднання М.Міщенко, В.Пікалов, А.Кібірєв, А.Мірошниченко, С.Лобінський, С.Шишкін, П.Красенець, Т.Лук’янова, Л.Горовий, О.Плуталов та інші. Керівник літоб’єднання, знаний поет Микола Рибалко залишався прикладом для інших.

М.Рибалко (стоїть) та члени літоб’єднання на зустрічі з мешканцями Краматорська. Весна 1971 р.

Поет Микола Рибалко завжди був серед людей. Його запрошували в школи, трудові колективи, військові частини, і він із задоволенням туди йшов – почитати вірші, згадати воєнні роки, поділитися думками про пережите…

Особливо пам’ятним для Миколи Рибалка став 1968 рік – йому було присуджено республіканську премію імені Миколи Островського в області літератури за збірку віршів «Дорога на высоту». а у березні 1985 року шанувальники творчості Миколи Рибалка з радістю зустріли повідомлення про відзначення поета-земляка найвищою державною нагородою в області літератури – Державною премією України імені Т.Г.Шевченка за збірку поезій «Незакатная звезда» та нові вірші в періодичній пресі.

М. Рибалко під час зустрічі з читачами

Сотні вітальних листів і телеграм приходили на адресу поета: шанувальники творчості Миколи Рибалка вітали його з високою нагородою, бажали творчих успіхів, міцного здоров’я, запрошували на зустрічі з молоддю, у трудові колективи та військові частини.

У квітні 1972 року за заслуги в області літератури та у зв’язку з 50-тиріччям від дня народження Миколу Рибалка було нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. До бойових нагород додалися й такі відзнаки за літературну працю, як: ордени Жовтневої революції (1971), Дружби народів (1982), медалі. 1972 року поетові було присвоєно звання Почесного громадянина міста Краматорська.

8 липня 1995 року поет Микола Олександрович Рибалко помер. Поховано його у рідному Краматорську на центральній алеї цвинтаря по вулиці імені Дружби (колишня імені Леніна).

У день похорон було чимало промов, зібралася велика кількість людей, щоб провести в останній шлях відомого земляка. А з-під пера місцевих поетів з’являлися сумні рядки-присвяти своєму Вчителю:

… На багровом траурном атласе
Пронесли медали, ордена,
И виски пульсируют, как в трансе –
«Я жил в такие времена…».
И мы стоим пред воином-поэтом –
И горести, и скорби пелена…
Жизнь продолжается, 
                     пульсирует Планета –
«…Я жил, я жил
                          в такие времена».
Фелікс Скворцов
“Пам’яті Миколи Рибалка”

Будут дни в столетья прессоваться,
Это все зависит не от нас…
И не станет взгляд наш отражаться
От твоих, войной сожженных глаз.

Но твоя строка несет свеченье,
И несет звучанье, как струна…
Ты не просто жил в такое время, —
Ты живешь и в наши времена.

Петро Красенець
Вы ушли с эпохой без обид…

 

БІБЛІОГРАФІЯ ТВОРІВ М. РИБАЛКА

 

Рыбалко, Н. А. Избранное [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Донецк : Донбас, 1992. – 255 с.

Рыбалко, Н. А. Жизнь прожить… [Текст] : стихотворения: Для старшего школьного возраста / Н. А. Рыбалко. – Киев : Вэсэлка, 1990. – 69 с. : ил.

Рыбалко, Н. А. Точка зрения [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Киев : Радянський письменник, 1990. – 98 с.

Рыбалко, Н. А. Разговор с жизнью [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – М. : Военное издательство, 1987. – 96 с.

Рыбалко, Н. А. Я еще не вернулся с фронта [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Донецк : Донбас, 1987. – 88 с.

Рыбалко, Н. А. Год рождения – 22-й [Текст] : стихи / Н. Рыбалко. – К. : Дніпро, 1986. – 166 с.

Рыбалко, Н. А. У самого сердца [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Киев : Молодь, 1985. – 136 с.

Рыбалко, Н. А. Незакатная звезда [Текст] : избранное / Н. А. Рыбалко. – Донецк : Донбас, 1982. – 215 с. : ил.

Рыбалко, Н. А. Миг атаки [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Донецк : Донбас, 1978. – 139 с.

Рыбалко, Н. А. Призванные досрочно [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Киев : Молодь, 1978. – 106 с.

Рыбалко, Н. А. Молодость вверяем сыновьям [Текст] : книга стихов / Н. А. Рыбалко. – Донецк : Донбас, 1975. – 132 с.

Рыбалко, Н. А. Незабудки на кургане [Текст] : Стихи / Н. А. Рыбалко. – М. : Воениздат, 1975. – 174 с.

Рыбалко, Н. А. Пьедесталы стоят на земле [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Киев : Радянський письменник, 1974. – 126 с.

Рыбалко, Н. А. Я жил в такие времена [Текст] : избранные стихотворения / Н. А. Рыбалко. – Донецк  : Донбасс, 1972. – 223 с.

Рыбалко, Н. А. Дорога на высоту [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Киев : Молодь, 1971. – 127 с.

Рыбалко, Н. А. Зримое [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Донецк : Донбасс, 1970. – 123 с.

Рыбалко, Н. А. Дорога на высоту [Текст] : Стихи / Н. А. Рыбалко. – Донецк : Донбасс, 1967. – 126 с.

Рыбалко, Н. А. Равнение на знамя [Текст] : стихи / Н. А. Рыбалко. – Москва : Военное изд-во мин-ва обороны СССР, 1966. – 88 с.

Рыбалко, Н. А. Память о солнце [Текст] : стихи / Н.А. Рыбалко. – Донецк : Кн. изд-во, 1961. – 74 с.


Пам’ятник на могилі поета


Донька поета Валентина Миколаївна виступає під час відкриття меморіальної дошки на будинку, в якому жив поет

Пам’ять про Миколу Олександровича Рибалка Краматорськ вшанував встановленням меморіальної дошки на будинку

№ 54 по вулиці Василя Стуса (колишня – Соціалістична), де останні роки жив поет. Крім того, ім’ям поета було названо одну з вулиць Краматорська та бібліотеку в мікрорайоні «Лазурний».

Життя та творчі досягнення Миколи Рибалка були й залишаються прикладом уже не для одного покоління. Його ім’я стало гордістю краматорців, мешканців донецького краю, усієї України. Тепер з нього беруть приклад, вчаться жити ті, хто годиться йому в онуки та правнуки.

Микола Рибалко завжди відчував себе сином українського народу, одним із його вірних і надійних захисників. У статті «По огненным дорогам Украины», опублікованій у газеті «Донбасс» 29 вересня 1993 року, він писав: «Так, нелегко зараз Україні. Бережіть її єдність, зберігайте її незалежність. Нехай вона буде завжди вільною та процвітаючою. Це заповідають вам забілені сідинами солдати Великої Вітчизняної, сповнені віри та надії у світле майбутнє рідної землі».

Творчість нашого поета-земляка несе у собі оптимізм і віру у подальше мирне життя. Віриться, що життя й поезія Миколи Рибалка не забудуться й наступними поколіннями.


Видання про Миколу Рибалка 



Поезії Миколи Рибалка

    КРАЙ ДОНЕЦКИЙ
 
Край донецкий смуглолицый,
У тебя лучистый взгляд.
Незакатные зарницы
Полыхают, как закат.
Край донецкий смуглолицый —
Звезды вышли на наряд,
И, как солнце, золотится
Твой земной, твой жаркий клад.
Край донецкий смуглолицый —
Разрумяненная даль.
Из печей твоих струится,
По горячим жилам сталь.
Край донецкий смуглолицый —
В белой кипени сады.
Мне и спится, и не спится
У речной твоей воды.
Край донецкий смуглолицый —
С золотинкою глаза.
Не легко в тебя влюбиться,
Разлюбить тебя нельзя.
 
ГОД РОЖДЕНИЯ – 22-й
 
Год рождения – двадцать второй,
Рассчитайся на «первый – второй!»
«Первый!»… Вместо второго – молчанье.
Только ветер березы качает
Над звездой, над литою звездой,
Над плитой, над гранитной плитой.
Сколько первых и сколько вторых
Не вернулось с дорог фронтовых…
И живые становятся в строй,
Я – и первый теперь, и второй.
И в ликующем грохоте дня
Мы по-прежнему просим огня.
Мы стоим у горячих печей,
По ночам вызываем врачей.
И опять, покидаю постель,
Мы уходим и в зной, и в метель:
Будет людям и хлеб, и вода.
Время нас окликает всегда…
Год рождения – двадцать второй,
Рассчитайся на «первый – второй!»

 
Я ЖИЛ В ТАКИЕ ВРЕМЕНА
 
Я жил в такие времена,
В такие дни, в такие даты!..
Меня, безусого, война
До срока призвала в солдаты,
И в краснозвездного меня
Сто пушек целилось, наверно.
Москву собою заслоня,
Весь мир прикрыл я в сорок первом.
Я жил в такие времена –
Горели руки от работы,
Земля мне золотом зерна
Платила за соленость пота.
Припав к динамику щекой,
Я слушал, как, свершая чудо.
На крыльях зрелости людской
В глубины проникали люди.
Я жил в такие времена,
Что голова ходила кругом:
Моя планета и война
Стояли в шаге друг от друга.
Мне вся земля была видна
И зорким днем,
И ночью звездной.
И был я ласковый и грозный –
Я жил в такие времена.
 
                   *   *   *
 
На песни детские похожа
Разноголосая капель.
Девчонка бросила в прихожей
Свое пальтишко и портфель.
Мгновенье – и девчушки нету.
Кричит ей бабушка в окно:
“Куда, куда же ты раздетой?
Так и простыть немудрено…”
А над деревьями, над крышей –
Грачей крылатая волна…
“Ну что ты, бабушка, не слышишь:
На нашей улице
                              весна!”
 
ГОРСТЬ ЗЕМЛИ
 
Нет, не брал я горсть земли на память,
Но поныне позабыть не смог,
Как прошел через снега и пламя
Землю эту вдоль и поперек.
Брел я через огненные реки,
Шел сквозь вьюгу, падал в ковыли…
Оттого и дорога навеки
Даже горсть моей большой земли.
 
СМОТРИ НЕ УРОНИ
 
Ты не забыл, ты ясно помнишь это:
Держал ты глобус и дрожал слегка.
Казалось, вся огромная планета
Была в твоих мальчишеских руках.
На ней теснятся люди и державы.
Вскипают волны, светятся огни…
Ты помнишь, как учитель худощавый
Тебе сказал: «Смотри не урони!»
Шумели годы… Где теперь те книжки,
Доска в мелу, ряды сосновых парт?
Уже другие бойкие парнишки
Стоят у тех же глобусов и карт.
Ты варишь сталь для лемехов,
Но где-то
Готовят сталь для пушек и брони.
Уже не глобус, нет – сама планета
В твоих руках… Смотри не урони!
 
*   *   *
 
Согнулись яблони под ношей,
Ветвями достают до пят.
И первой золотой порошей
Осыпан задремавший сад.
Щетина нив побронзовела,
Бахча желанных ждет гостей.
Земли натруженное тело
Омыто щедростью дождей.
На месте шелковых покосов
Солидно стог плечистый встал.
Вступала бронзовая осень
На землю, как на пьедестал.
 
*   *   *
 
Перед ней значительнее все мы,
Каждый уважительно смущен.
Будь ты маршал
                         или академик,
Ты не богом –
                   женщиной рожден.
Женщиной –
                      веселой и печальной,
Женщиной –
                          великой и простой.
Той, что с нами на зимовке дальней,
Той, что стала бронзою литой.
Женщина – бессмертное начало.
Женщина – начало всех начал.
«Милая!» – у пристани звучало…
«Мама!» – забинтованный я звал…
 
           ХЛЕБ
 
Он в магазине рядом продается…
Но, поразмыслив,
                    ты постигнешь вдруг,
Что золотист он
                   от стараний солнца,
А теплый он
                  от чьих-то теплых рук.
Они держали тот духмяный слепок,
Его на доли равные деля…
Я славлю руки, пахнущие хлебом,
Пшеничным хлебом,
                 круглым, как земля.
Я славлю пальцы –
                 пять лучинок солнца,
Они светлы,
                 они теплы всегда.
Насущный хлеб наш –
                он не продается,
Он – щедрый дар
                великого труда.
 
О ДРУЗЬЯХ
 
Друзья познаются в беде –
А беды случаются с каждым.
И все мы –
           в бою ли,
                        в труде –
Друзей настоящих жаждем.
А горе прижмет к стене –
Услышат друзья и в полночь.
Они –
           как десант на броне,
Они –
          наша “скорая помощь”.
С друзьями ответственней жить,
Зато они
                  с нами рядом.
Их надо суметь заслужить,
Друзей наших,
                       как награду.
 
НА УЛИЦЕ МИРА
 
На улице Мира распахнуты окна.
И птицы без просьбы поют допоздна.
На солнышке греется, в лужицах мокнет,
Подснежники в землю вплетает
                                             Весна.
У девушек стали заметней веснушки,
У хлопцев – нежней и задумчивей взгляд.
У Вовки с Танюшкой
                                        из-за игрушки
На улице Мира пошло на разлад.
Здесь пахнет цементом и свежею краской,
Старик промеряет участок под сад,
Безусый отец покупает коляску,
На улице Мира протезы скрипят.
Весне улыбаются добрые лица,
На плечи каркасов легли небеса,
И сварщику снова под утро приснится
Курносой девчонки тугая коса.
Опять на побывку отправилось солнце,
Над улицей Мира опять звездопад.
и в доме одном, что казармой зовется,
Уснувшие парни и спят, и не спят.
БАЛЛАДА 
О СВЯЗНОМ
 
Отгремел давно
           последний бой,
И давно вернулись мы
                          домой.
Только я по-прежнему
                       связной
Между этим миром
                     и войной.
Между миром, где кипят дела,
И войной, что в прошлое ушла…
Как и все связные, я спешу,
Донесенья людям приношу.
Как и все связные, тороплюсь,
С донесеньем опоздать боюсь.
На крутой ревущей Ангаре
Расскажу об огненном Днепре.
И в глазах камазовских ребят
Оживет военный Сталинград.
Где-то у таежного костра
Прогремит панфиловцев «Ура!»…
И опять в дорогу, – я связной
Между этим миром и войной.
Матери, роняющей слезу,
Утешенье словом принесу.
Сыновьям, грустящим у крыльца,
Расскажу о мужестве отца.
Родине поведаю своей
О бессмертной клятве сыновей…
Я всегда в дороге, я в пути, –
Всю планету надо обойти.
Мне успеть бы только…
Я связной
Между этим миром и войной.
 
ЗАПОМИНАЙТЕ ИХ
 
А будет так,
неотвратимо будет…
На сцену выйдет
в орденах старик —
Последний на планете фронтовик.
И перед ним в порыве
Встанут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как наше солнце
сохранил для нас.
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их,
пока не поздно,
Пока они живут среди живых.
 
               *   *   *
На свете больше все-таки добра.
Цветы растут на клумбах не случайно,
И не случайно с самого утра
Приветствием друг друга мы встречаем.
На свете больше все-таки добра.
Шумит тайга о тамошней погоде,
И, греясь у высокого костра,
Дорогу люди за собой уводят.
На свете больше все-таки добра.
Впечатан месяц в ночь, как запятая,
Хороший парень с нашего двора
Стихи своей ровеснице читает.
На свете больше все-таки добра.
И как. враги убить нас ни хотели,
С тобой мы ни сегодня, ни вчера
Над черным полем
Пылью не взлетели.
На свете больше все-таки добра.
Хочу прожить с ним под звездой одною,
И, зная цену своего пера,
Платить добру лишь красною ценою.
…На свете больше все-таки добра.
 
ПОДСНЕЖНИК
 
На границе марта и апреля
Он взбежал на самый бугорок
И еще безжизненную землю
Озарил, как тихий огонек.
Солнцу он кивал головкой синей,
С ветерком шептался о весне,
А под вечер белой паутиной
Закружил над ним нежданный снег.
И пускай ему сегодня туго –
В полный рост поднимется здесь рожь…
В белых вспышках суетливой вьюги
Был он на разведчика похож.
 
ДУБ
 
От берез и светлых окон
Дуб шагнул на холм горбатый,
Чтобы первым встретить мог он
Ярость вьюг и гроз раскаты.
Чтоб потом под мглистым небом
Заслонять от бурь и зноя
Стебли вздрогнувшие хлеба,
Яблонь кружево цветное.
И у той листвы крылатой
Людям кажется порою,
Будто сердце в три обхвата
Бьется под его корою.
 
*   *   *
 
Город мой, целый год я не был
В мускулистых объятьях твоих,
Под твоим полыхающим небом,
У распахнутых в мир проходных.
Целый год я друзей не слышал,
Не встречал их знакомых лиц,
И не видел ребристых крыш я –
Этих в белую клетку страниц.
Фонарей золотые гроздья,
Сад, плеснувший цветеньем густым…
Не вздыхал я твой синий воздух,
Не глотал я твой сладкий дым.
Не всходил по ступенькам лестниц,
Где мой дом и моя семья…
Целый год… Нет, всего лишь месяц,
Ровно месяц здесь не был я.
 
БАБУШКА
 
Пережито, прожито немало,
Было много радости и слез.
…В сорок первом бабушкою стала,
В сорок пятом овдоветь пришлось.
И стирает бабушка,
       и белит,
И пирог у бабушки хорош.
Бабушка – она всегда при деле,
Старенькая, что с нее возьмешь!
«Это будет бабушкино платье,
Правда, в нем потерлись рукава…»
Ну, а внуки – те любовью платят,
От нее пьянеет голова.
Обнимают теплыми руками,
Тихо шепчут:
           «Бабушка моя!»
Бабушка… Она еще и мама.
Помните об этом, сыновья.
 
ГОРОД КУПАЕТСЯ В СОЛНЦЕ
 
Город купается в солнце,
В море лучей золотых.
Как этот город зовется,
Знаешь и чувствуешь ты.
Город купается в солнце,
В небо вписались леса.
Как этот город зовется,
Знают твои глаза.
Город купается в солнце,
В плеске горячих лучей.
Как этот город зовется,
Знает дыханье печей.
Город купается в солнце,
В шуме земной красоты.
Как этот город зовется,
Знают вот эти цветы.
Город купается в солнце,
И, не забыв никого,
Теплое золото льется
Прямо в ладони его.
 
ПАМЯТЬ О СОЛНЦЕ
 
От солнца большего не требуй –
Оно вовсю светило днем,
Еще горит ночное небо
Воспоминанием о нем.
Трава, цветы и даже камень
Еще хранят его тепло,
В окошко каждое лучами
Оно, огромное, вошло,
Его горячим продолженьем
мартены дышат в небеса,
Его лучистым выраженьем
Сияют девичьи глаза.
А утром вынырнет с востока.
Опять – гореть, опять – в бегу.
Я в сердце, как зеницу ока,
О солнце память берегу.
 
У КАЖДОЙ МАТЕРИ ЕСТЬ ФОТО СЫНА
 
Родной портрет. расшитая рубашка.
Вихрастый чуб, веселые глаза.
Веселые… А ты вздыхаешь тяжко,
и по твоей щеке скользит слеза.
Совсем мальчишка, он тем жарким летом
Ушел туда, где ухала война.
С тех пор не раз ты сонные рассветы
Встречала у бессонного окна.
Ты ждешь… Но аккуратно почтальоны
Приносят пенсию в твой тихий дом.
Порой за дверью зашумит рябина,
И ты спешишь с надеждой на крыльцо…
Потом в родное ты глядишь лицо –
У каждой матери есть фото сына.
 
ВЕТЕР
 
Был он от злости белым,
Был он колючим, как ель,
“Зимушку-зиму” пел он,
В сани запряг метель.
Был он безумно быстрым
и неумно крутым,
Грянет, как будто выстрел, –
Снег заклубится, как дым.
Мнет придорожный кустик,
Яблоню гнет он в саду…
Сжав кулаки до хруста.
Я против ветра иду.

БІБЛІОГРАФІЯ ТВОРІВ ПРО М.РИБАЛКА

Бабкин В. А. 100 самых известных имен Краматорска [Текст] / В. А. Бабкин. — Краматорск : Тираж-51, 2008. – С.317 – 321.

Летописцы шахтерского края [Текст] : Сборник избранных произведений писателей Донбасса (1917-1967) / ред. А. И. Кравченко. — Донецк : Донбасс, 1968. – С. 298 – 301.

Роготченко, А. Густые гроздья винограда [Текст] : Литературно-критические очерки/ А. Роготченко. — Киев : Радянський письменник, 1980. – С.135 – 152.

Романько, В. І. Микола Рибалко. Життєвий та творчий шлях [Електронный ресурс] : Навч. посібник / В.Романько. – Слов’янськ : Вид-во Б. І. Маторіна, 2017. – 111 с., іл. – електрон. копія текст. даних. – Режим доступу : http://www.book-house.org/wp-content/uploads/2022/02/Микола-Рибалко-життєвий-та-творчий-шлях.-В.Романько.pdf , вільний. – Назва з екрана (дата перегляду : 02.02.2022). – Мова укр.

Світ слова. Краматорська література в іменах [Текст] / Відділ культури і туризму Краматорської міськ. Ради, ЦМБ для дітей ім.О.С.Пушкіна; уклад. Н.Якименко. – Краматорськ: Офсет, 2011. – С. 206-216. – . – електрон. копія текст. даних. – Режим доступу : https://ru.calameo.com/read/0014931532cf4e3e82fcc , вільний. – Назва з екрана (дата перегляду : 02.02.2022). – Мова укр., рос.

«Ты не просто жил в такое время, ты живеш и в наши времена» [Електронний ресурс] : біобібліографічна довідка до 100-річчя від дня народження Миколи Рибалка / Дитяча центральна бібліотека ім.О.Пушкіна; уклад. Н. І. Якименко. – Краматорськ : ДЦБ імені О.С.Пушкіна, 2022. – 26 с. – електрон. копія текст. даних. – Режим доступу :  http://www.book-house.org/wp-content/uploads/2022/02/Tyi-ne-prosto-zhil-v-takoe-vremya-tyi-zhivesh-i-v-nashi-vremena.pdf, вільний. – Назва з екрана (дата перегляду : 02.02.2022). – Мова укр.

«Хочу, чтоб на этих дорогах мои оставались следы…» [Электронный ресурс] : учеб.-метод. пособие (к 85-летию со дня рождения Н. Рыбалко) / Городской отдел культуры и туризма, Центр. гор. публ. б-ка им. М. Горького, Кафедра слав. филологии КЭГИ; сост. В.И.Крихтенко, Л.И.Гетман. – Краматорск, 2007. – 41 с. : ил. – электрон. копия текст. данных. – Режим доступа : http://lib-krm.org/wp-content/uploads/2014/08/Хочу-чтоб-на-этих-дорогах.pdf, свободный. – Заглавие с экрана (дата обращения : 2.02.2022). – Язык рус.

«Чтоб люди сегодня взглянули моїми глазами на мир» [Электронный ресурс] : учеб.-метод. пособие (к 85-летию со дня рождения Н. Рыбалко). Вып. 2 / Городской отдел культуры и туризма, Центр. гор. публ. б-ка им. М. Горького; сост. В.И.Крихтенко, Л.И.Гетман. – Краматорск, 2007. – 37 с. : ил. – электрон. копия текст. данных. – Режим доступа : http://lib-krm.org/wp-content/uploads/2014/08/Чтоб-люди-сегодня-взглянули.pdf, свободный. – Заглавие с экрана (дата обращения : 2.02.2022). – Язык рус.

Я жил в такие времена… [Электронный ресурс] : библиогр. краевед. пособие / Городской отдел культуры и туризма, Центр. гор. публ. б-ка им. М. Горького; сост. В.И.Крихтенко, Л.И.Гетман. – Краматорск, 2005. – 26 с. : ил. – электрон. копия текст. данных. – Режим доступа : http://lib-krm.org/wp-content/uploads/2014/08/Я-жил-в-такие-времена.pdf, свободный. – Заглавие с экрана (дата обращения : 2.02.2022). – Язык рус.


    *   *   *
 
Не хочу уходить с земли,
Хотя время придет –
                                    я знаю
Все на ней –
                         и леса, и ручьи,
Все до боли в груди
                              родное.
Не хочу уходить с земли,
Где ромашки в лугах –
                                  как медали.
На пшеничной волне
                               корабли –
Как такую ее оставлю!
Не хочу уходить с земли –
Здесь я пел,
                и стонал от ран я…
Пусть же вечно
                    звенят соловьи
Над холмистой
              Рассветной ранью.
 
БАБЬЕ ЛЕТО
 
Нигде ни облачка.
                               ни тучи,
Прозрачна утренняя звень.
И паутиною летучей
Летящий околдован день.
И вечер золотисто-синий
Опять улегся под сосной.
И вдруг сверкнет на травах иней
Неотвратимой сединой.
И клен,
    в осеннее одетый,
Шуршит с грустинкой о былом…
И пролетает бабье лето
С уже надломленным крылом.
 
СНЕЖИНКИ
 
На землю падают снежинки,
Как будто с яблонь лепестки.
И тонут дальние тропинки,
И слепнут в окнах огоньки.
И в сквере заискрилась хвоя,
И радость поровну на всех.
Рука в руке –
           шагают двое…
Какой он чистый –
                              первый снег.
 
НОЧНЫЕ ОГНИ
 
Спустилась ночь над тихими садами,
Упали звезды в синеву реки.
Вдогонку за стальными поездами
Несутся вдаль басистые гудки.
Вспугнули тьму огни электросварки,
Кружится искр веселый хоровод.
И снова краскою багрово-жаркой
Над домной разрисован небосвод.
И небо то угаснет на минуту,
То озарится вспышкой огневой –
Всю ночь огни победного салюта
Бросает ввысь мой город трудовой.
 
У НАС НА ДВОРЦОВОЙ
 
У нас на Дворцовой
Дома как дворцы,
Здесь с самого марта
Трезвонят скворцы.
И в будничный вечер,
И в день выходной
Здесь песни –
                  как будто
Волна за волной.
Хорошие люди
В подъезде моем,
Они украшают
Собой этот дом.
Я чувствую часто тепло их руки –
Мозоли их светятся,
Как угольки.
Они беспокойной
И твердой рукой
На стройке выводят
Строку за строкой.
Надежно обняв их,
Звенят пояса.
То к солнцу,
           то к звездам
Уходят леса.
И если у этих
Людей на виду
Однажды счастливую
Песню найду,
Я людям отдам ее
Всю до конца
За то,
          что руками
И сердцем творца
Они воспевают
Мой город родной,
Что с ними живу я
Под крышей одной.
 
*   *   *
 
Вставали крутолобые сугробы
По прихоти бунтующей зимы.
На пять часов опаздывал автобус,
На пять часов опаздывали мы.
И вместе все,
                     и каждый в одиночку
О доме думал,
                     думал о тепле,
И наших окон вспыхнувшие точки
Мерцали огоньками на земле.
Ну вот и все.
                   Шофер расправил плечи,
Вгляделся в ночь,
                  и увидали мы,
Как он кому-то бросился навстречу
И как шагнула женщина из тьмы.
Она ждала…
                  Озябшая до дрожи,
От самых ног до головы в снегу,
Была она на статую похожа…
А вас встречала женщина в пургу?