Тамара Дятлікова

Тамара Семенівна Дятлікова народилася 1952 року в селі Баранівці Глухівського району Сумської області. У однорічному віці разом з батьками переїхала на постійне місце проживання до Краматорська. Навчалася в ЗОШ № 17. Після закінчення школи в 1967 році, вступила в машинобудівний технікум, а потім на курси машинопису. З 1986 року й до виходу на заслужений відпочинок працювала друкаркою в Краматорській міській раді.

Писати вірші Тамара почала ще в шкільні роки. Перший її вірш було присвячено мамі й так і називався – “Мамі”. Пізніше друкувалася в обласних і республіканських газетах: “Правда України”, “Донбас”, “Собеседник”, “Краматорська правда”, “За технический прогресс”, “Комсомолец Донбасса”, “Радянська Донеччина”. 1994 року побачила світ її перша друкована збірка поезій “Снежность”.

Всього вийшло шість персональних збірок Т. Дятлікової: “Снежность” (1994), “Ожидание” (2002), “И послышется звон” (2003), “Жовтогарячий сад” (2004), “Осенняя молитва” (2005), “Картина маслом” (2016). Крім того, вірші Тамари Семенівни публікувалися в багатьох колективних збірках: “Поиск”, “Возраст любви”, “Как сердцу высказать себя…” “Світ слова”, “Многоцветье имен” та багатьох ін.

Тамара Семенівна – член міського літературного об’єднання ім. М. Рибалка. У 2004 році Тамара Дятлікова стала лауреатом обласного літературного конкурсу ім. М. О. Рибалка, де зайняла 1 місце.  У 2008 році занесена в антологію «Украина. Русская поэзия. ХХ век».

2009 року Т. Дятлікова була нагороджена Почесною грамотою краматорського міського голови за активну участь у літературному житті міста. 2011 рокустала членом Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». В цьому ж році стала лауреатом міського музично-поетичного конкурсу «Я люблю тебе, мій Краматорськ» (1-е місце в номінації «Лірика»).

2014 року нагороджена Почесною грамотою краматорського міського голови за вагомий внесок у розвиток культурно-мистецького життя міста і на честь 80-річчя літературного об’єднання ім. М. О. Рибалка.

Дятликова, Т. Картина маслом / Тамара Дятликова. – Краматорск: Тираж-51, 2016. – 87 с.   

Читати уривки з книги

Дятликова, Т. Снежность:  Стихи / Т. Дятликова. – Краматорск, 1994. – 36 с.

ВЕТЕРАНЫ
 
По праздникам он приходил к нам
                                              в гости
И надевал отец мой ордена.
Его мы называли дядей Костей,
А он отца — «Товарищ старшина».
Ворчала  мама:  
                    «Ну,  теперь  надолго», –
Когда они садились у стола.
Вновь вспоминали
                         Сталинград и Волгу,
Как шли сквозь смерть,
                              и как метель мела.
А мы, детишки, горя не познавши,
Часами слушали, разинув рот,
И каждый праздник ждали
                                в доме нашем,
Когда же папин командир придет.
И до сих пор прохладный
                               майский вечер
Во мне живет, с годами не забыт,
Когда отец товарища не встретил
И плакал он, не по-мужски, —
                                            навзрыд…
 
НОСТАЛЬГИЯ
 
Плыли тополиные метели,
Плавно опадавшие к ногам.
А потом вдруг годы полетели -.
Нету счета месяцам и дням.
Нету счета облетевшим листьям,
Молнией исчерканным дождям,
Никогда уже не возвратиться
К самым нежным солнечным лучам.
К вишням, как на свадьбу разодетым,
К ночи, отсиявшей, как звезда,
К самому красивому рассвету,
Что остался с нами навсегда.

Дятликова, Т. Осенняя молитва: Стихи, переводы, посвящения, воспоминания / Тамара Дятликова.– Краматорск, 2005.– 52 с.

ВОСПОМИНАНИЯ О ВОЙНЕ
 
Тишина кружится у постели,
Почему-то маме не до сна,
Мы с сестренкой с краешку присели:
– Что с тобою?
– Вспомнилась война…
Помолчали… Тонкая осинка
Загрустив, маячила в окне.
А у мамы на щеке слезинка
Памятью блеснула о войне.
Памятью седой и молчаливой,
Хрустнувшей в заломленных руках,
Спрятанной за мирным и счастливым,
Но в душе осевшей и в глазах.
За окошком звезды исчезали,
Чей-то смех взъерошил тишину.
Только мы встревожено молчали…
Наша мама вспомнила войну.                                                                          
 
БАБЬЕ ЛЕТО
 
Горделиво клены увядают
Среди нотных станов паутин,
Не скупясь, прохожих одевают
В кружева оранжевых гардин.
Видно осень в золоте венчальном
Каждый год приходит неспроста,
От наветов злых и дум печальных
Нас спасает эта красота.

Дятлікова, Т. Жовтогарячий сад: Поезії, переклади / Тамара Дятлікова. – Краматорськ, 2004. – 32 с.    

ІДУ В ОСІНЬ
 
Закриваються віконечка,
А дерева, наче сонечка,
Зажевріли по осінньому,
Та не хочуть сумувать.
І стоять, святково сяючи,
Щось шепочуть, усміхаючись,
Наче музики заслухались,
Наче хочуть танцювать.
Я у осінь не одна іду,
За долоньки двох дітей веду,
А вони щебечуть пташками,
Рідні зірочки мої.
І тому така я лагідна,
Та сміюсь солодко-ягідно,
Бо я знаю – буде тепло нам
І в зимові люті дні.
 
ЖОВТОГАРЯЧИЙ САД
 
Як розгулявся вітер безпритульний!
Промоклим листям в очі зашпурляв.
В тонкій сорочці із нічного тюлю
Мене несамовито закружляв.
Зашепотів… а я йому не вірю,
В будинок свій нетоплений піду.
Нехай літає листя по подвір’ю
Та у жовтогарячому саду.
В будинку стіни, що допомагають
Із пам’яті надію воскресать.
Вони моє тяжке безсоння знають,
Дарма його дощами заливать.
Я осені і вітру не повірю,
В будинок свій нетоплений піду.
Нехай літає листя по подвір’ю
Та й у жовтогарячому саду.